Володарям Червоних Ручок присвячується

 Написати гарний вірш з нехитрою римою до Дня учителя, пробурмотіти пару-трійку слів вдячності під ніс, посміхнутися. Галочка. Готово.

         Інша справа – не полінуватися, викроїти хоч пару хвилин вільного часу, «покидатись» думками, потарабанити пальцями по клавіатурі, вкладаючи навіть далеко не перові істини у слова. Подякувати. Це вже мій берег, до того ж я вважаю це своїм обов’язком. Не зраджуючи традиціям, як і минулого разу, звертатимусь не конкретно. Підпис теж ставити ні до чого, адже на моєму місці ці слова сказав би кожен, хто хоч раз бачив за Вчительським столом не просто людину, в руках якої влада ставити 12 балів в одну, чи дві клітинки журналу, а Вчителя. Того самого духовного наставника, того самого гіда у світі вправ та параграфів, того самого протагоніста коротких, але вкрай важливих епізодів шкільного театру. Шановні Вчителі, це – для вас!

           Особисто моє гімназійне життя вже повільно наближається до кінця, і через якихось два роки мені доведеться залишити ці стіни новим поколінням відмінників і тих, хто в них списує, та піти далі, у світ, до якого мене у поті чола готували, не жаліючи часу та терпіння. Матиму за честь та величезне задоволення написати про те, як сам образ Володарів Червоних Ручок змінювався у моїй свідомості впродовж цих років…
          Мої перші класи, ще шкільних років, дали мені ясно зрозуміти, що Вчитель – це персонаж, дуже схожий на маму: теж любить, теж дбає, карає і заохочує, сварить і нахвалює, часом годує… Чому персонаж? Та тому що класу так до третього я не міг зрозуміти чи то я в театрі, чи в цирку, бо все здавалось настільки нереальним, вірніше, неймовірним, що вся ця шкільна ейфорія нагадувала веселу гру зі складними правилами, або ж виставу з заплутаним сюжетом. Словом – казка, а не життя…

         Четвертий та п’ятий класи трохи відкрили мені очі на світ. Я задрімав у театрі, а прокинувся у фільмі. Причому в насиченій суміші бойовика, екшену, триллера та пригодницького фільму, до того ж комедійного. Почалася спека. Я нарешті відчув цей драйв гонитви за оцінками, це напруження в очікуванні дзвоника.  А як же без перегонів у коридорах та захопливих папероволітачкових повітряних баталій попід стелею класу. Це були жаркі роки…тут було не до Вчителів☺.

          У шостому та сьомому класі, чи то від скуки, чи то від цікавості, чи може підріс трохи, порозумнішав…коротше кажучи, – я почав потихеньку крадькома вести спостереження за Вчителями, до речі  – не безрезультатно. Катарсис. Інакше це назвати важко. В якусь мить мені стало ясно, що Вчительський шмат хліба – це не банальний пай, і навіть не посада. Я зрозумів, що Вчитель – це почесна Професія, до того ж з великої літери «П». До речі, спостерігав я вже за гімназійним педагогічним колективом, а результати спостережень стали, на мою думку, гідною основою для зведення пам’ятника Вчителям у свідомості маленького учня…

          Восьмий та дев’ятий клас стали, мабуть, найважливішими роками у моїх дослідженнях цих видатних, але чомусь (ЯК ТАК?!) не всесвітньо відомих осіб… Якраз тут моя до них повага доповнюється вдячністю. Справа в тому, що одного зимового вечора, я ніяк не міг заснути під тонким одіялом – було холодно, і в голову приходили різні думки. Я подумав: «Вчителі. А хто вони взагалі в моєму житті? Вони хоч раз носили мені торт додому в суботу зранку? Може вони розважали мене у той день, коли відключили інтернет? Вони хоч раз похвалили мене за ці шедевральні витвори художнього мистецтва на полях зошитів?! Стоп. Адже ні. Вони зробили дещо набагато важливіше. Та лише завдяки їм я взагалі знаю слово «шедевральні». А взагалі, ким би я був, якби не вони? Чи знав би взагалі, де серце у собаки, що таке перспектива, скільки китів тримають Землю, значення слова «ефемерний», нарешті формули скороченого множенння…а, я досі їх не знаю. Не суть. Чи зміг би я зараз взагалі писати це, якби не вони? Вчителі…». Ці думки зігріли мене краще, за будь-яку перину, і я солодко заснув.
  Зараз – ось я. Десятикласник. Мені майже 16. Я не зовсім відмінник. Та й спортивними успіхами я не дуже відзначаюсь… Що я думаю про Вчителів зараз? Не скажу, але думаю, все сказано тим, що у цьому творі кожне слово «Вчитель» написано з великої літери…

                                                                             Учень 6 –А класу

                                                                             Южноукраїнської гімназії №1

                                                                             Жорін Роман